Іван Багряний (1906 — 1963) зазнав
сталінських репресій у 30-ті роки, пройшов
всі кола пекла, як потім і герої його роману. 1945 року змушений був
емігрувати
з СССР. У Німеччині ним були написані романи «Сад Гетсиманський»,
«Огненне коло»,
«Тигролови», численні поезії, п’єси.
Андрій
повів плечима, як від морозу, стиснув щелепи... Дивився понуро на
місто. Місто-жебрак... Жодних нових
будівель. Навпаки, багатьох старих будівель бракувало. Бракувало
ажурних кованих огорож навколо церкви і колишніх «панських»
будівель, бракувало великих вітрин
суцільного бемського скла, бракувало золочених та сріблених вивісок
біля аптек та крамниць, бракувало... Чого
ж це бракувало головного? Бач, бракувало бадьорості й життєвої
патетики, от чого. Бадьорість і життьову патетику заступила бравада,
нудна й придуркувата казенна бравада. І виявлялась та бравада
в кольорі. В революційнім кольорі! І це єдина обнова, єдиний
показник «поступу». Ним, тим кольором
революційним, цебто
кольором червоним, було вифарблено геть
всі будівлі в центрі міста і навіть муровані огорожі. Колір
пооблазив, пооблуплювався, порудів
від дощів і часу, і місто мало вигляд ніби попечений,
покалічений, напівбожевільний. Той червоний колір миготів
обабіч і щезав позаду, змішуючись з курявою, ніби з димом пожарища.
Ось міський театр, або «Нардом», як його величали давно; доки він
був «Нардомом» — він був ясно-зеленавий з темними
пілястрами, тепер він «Будинок культури» і тому, мабуть,
червоний до одуріння. Ось бульвар Шевченка
— ще не так давно, за часів НЕПу, він пишався розкошами
майже столичних крамниць, кондитерських, ресторанів, тепер
він геть весь уніфікований, поспіль
червоний, ні, рудий до відчаю і пощерблений — в ньому
якимось дивом повипадали цілі будинки, немов повибивані зуби.
Ось електровня — така сама руда і
згорблена, вгрузла в землю, допотопна електровня, і навіть
революційний колір не в силі її змодернізувати. Вона завжди,
скільки Андрій пам’ятає, чахкала вечорами,
задихаючись, немов сухітник, і так само чахкає й
тепер, лише темп неначе послаб. Це вже вона конає. Ось,
нарешті, велика, ще імператорська тюрма!..
Але коні не повертають — мчать собі мимо, далі... Тюрма проводжає їх
понуро сліпими очицями та вежами... Ага, це новість! Цього не було!
Навколо тюрми раніше височів лише мур, а вікна всіх чотирьох
поверхів зяяли одверто гратами. Так її поставив російський імператор
в самому центрі міста на пострах
«вірнопідданому» населенню. Тепер до імператорового подарунка
внесено корективу — на мурах по всіх
чотирьох кутах збудовано високі вартові вежі, а на
вікна накладено суцільні залізні щити. Ц ж, пак, тепер
ізолятор! Політізолятор всесоюзного значення. Андрій згадав, що про
це ж йому говорив робітник у поїзді. Вся
тюрма вифарблена так само в червоний колір. «Революційна тюрма,
значить!» Ось допотопні лазні... Теж
червоні. Ось допотопне «кіно». Ось...
Баскі коні промчали через центр міста, через міст, через Успенську
площу з пам’ятником тому, хто так
ощасливив оце місто, — Ульянову-Леніну, — і влетіли в Харківську
вулицю, а червоний колір гнав назустріч.
Коли
всередині зі здобутками революції не гаразд, коли ту революцію
підмінено
чим іншим, коли треба те «інше» злочинно ховати, тоді ретельно
фарбиться фасад.

|